Костянтину Симонову - 105 років, він, безумовно, знакова фігура свого часу - відомий письменник, поет і журналіст. Його вірш «Жди меня» написаний в роки війни, був своєрідною молитвою для солдатів на полі бою.
Майбутній письменник народився в місті на Неві, яке раніше іменувалося Петроградом, 28 листопада 1915 року в родині генерал-майора Михайла Симонова і його дружини - княжни Олександри Оболенської.
Справжнє ім'я Костянтина Симонова - Кирило, але через те, що він гаркавив і не вимовляв тверду «л», став називати себе Костянтином, проте мати літератора не визнавала псевдонім свого сина, тому завжди називала його ласкаво Кирюша.
Свого батька Симонов так і не побачив: той загинув на фронті в Першу світову війну. Хлопчика виховав вітчим, який викладав тактику в військових училищах, а потім став командиром в армії. Все дитинство Костянтина пройшло у військових містечках і командирських гуртожитках. Особливих статків в родині ніколи не було, тому йому довелося після закінчення семи класів піти в фабрично - заводське училище, а після працювати токарем по металу спочатку в Саратові, а потім в Москві, куди родина переїхала в 1931.
У 1938 році Костянтин Симонов закінчує Літературний інститут. До цього часу в журналах «Молодая гвардия» та «Октябрь» вже друкувалися його вірші. У тому ж році Симонов поступив в аспірантуру в Інститут історії, філософії, літератури і опублікував свою поему «Павел Черный».
Однак уже в 1939 р., ще до того, як було оголошено по радіо про напад Адольфа Гітлера, Симонов був покликаний на службу в армію, де служив військовим кореспондентом, писав статті про бої на Халхін-Голі в Монголії. Саме тоді, Симонов незадовго до від'їзду на фронт остаточно змінив ім'я, взявши псевдонім Костянтин Симонов.
Під час війни працював у газеті «Боевое знамя», познайомився з Георгієм Жуковим, який отримав народне прізвисько Маршал перемоги. У 1942 році Симонову було присвоєно звання старшого батальйонного комісара, в 1943 - звання підполковника, а після війни - полковника. Як військовий кореспондент побував на всіх фронтах, пройшов землями Румунії, Болгарії, Югославії, Польщі та Німеччини, був свідком останніх боїв за Берлін. Як людина, яка бачила жахи, що відбуваються під час війни, ніс ці спогади як важкий тягар, протягом усього життя. Тому не дивно, що криваві події 1941-1945 років стали підґрунтям для його творчості. Головна тема його творів - війна.
«Жди меня» - це вірш, присвячений Симоновим його коханій, актрисі Валентині Сєровій, став гімном усім подругам, дружинам бійців. Його переписували від руки і зберігали в нагрудних кишенях гімнастьорок.
Жди меня, и я вернусь.
Только очень жди,
Жди, когда наводят грусть
Желтые дожди,
Жди, когда снега метут,
Жди, когда жара,
Жди, когда других не ждут,
Позабыв вчера.
Жди, когда из дальних мест
Писем не придет,
Жди, когда уж надоест
Всем, кто вместе ждет…
Сєрова зіграла головну роль в однойменному фільмі «Жди меня», який був знятий за сценарієм Симонова режисером Олександром Столпером в 1943-му в Алма-Аті.
Але ще раніше, в 1942-му, Столпером був знятий фільм «Парень из нашего города», заснований на однойменній п'єсі Костянтина Симонова. В цьому фільмі вперше прозвучала пісня «Жди меня», музику до якої написав композитор Матвій Блантер.
Після війни Костянтин Михайлович працював редактором в журналі «Новый мир», бував у численних відрядженнях, спостерігав краси Країни східного сонця і подорожував по Америці і Китаю. З 1950 по 1953 роки перебував на посаді головного редактора «Литературной газеты».
У 1952 році у Костянтина Симонова виходить дебютний роман, який отримав назву «Товарищи по оружию».
Після смерті Йосипа Сталіна Костянтин Михайлович написав статтю, де закликав усіх літераторів відобразити велику особистість генералісимуса в літературі. Однак ця пропозиція була сприйнята в багнети Микитою Сергійовичем Хрущовим, який не поділяв думки письменника. Тому за його наказом Симонова змістили з посади.
Після розвінчання культу особи Сталіна Симонову ставили в провину вірну службу вождю, участь в організованому «засудженні» Михайла Зощенка, Анни Ахматової та Бориса Пастернака, в кампанії проти «безрідних космополітів». Але саме завдяки «генералу від літератури» Симонову вдалося опублікувати «Майстра і Маргариту» Булгакова, зняти опалу з романів Ільфа і Петрова, домогтися видання перекладів найзначніших творів Ернеста Хемінгуея, Артура Міллера, Юджина О'Ніла.
У 1959 році письменник стає автором книги «Живые и мертвые» (1959), яка переросла в трилогію. Друга частина буде надрукована в 1962-му році, а третя - в 1971-му. Примітно, що перший том був майже ідентичний особистому щоденнику автора.
Сюжет роману-епопеї будується на подіях, які відбувалися під час війни, з 1941 по 1944 роки. Можна сказати, що Костянтин Михайлович описував те, що бачив своїми очима, художньо прикрасивши твір метафорами та іншими мовними зворотами.
У 1964 році режисер О. Столпер переніс цей твір на екрани телевізорів, знявши однойменний фільм. Головні ролі виконали Кирило Лавров, Анатолій Папанов, Олексій Глазирін, Олег Єфремов, Олег Табаков та інші відомі актори.
У 1970-х за повістю Симонова Олексій Герман зняв фільм «Двадцать дней без войны». Дивно, але - людина зовсім іншого покоління і естетичної віри - Симонов прийняв і палко захищав фільм Германа від звинувачень в «чорнушності», в спробі піднести «дулю в кишені» замість картини до чергового ювілею Перемоги. Сьогодні цей фільм, безумовно, входить в ряд фільмів-досягнень.
Особисте життя Костянтина Михайловича Симонова могло б послужити основою для цілого роману, бо біографія цієї людини багата на події. Він був одружений чотири рази.
Першою обраницею літератора стала письменниця Наталія Гінзбург, яка походила зі знатної і вельмишановної сім'ї. Своїй коханій Костянтин Михайлович присвятив поему «Пять страниц», але відносини двох творчих особистостей зазнали фіаско.
Наступною обраницею Симонова стала Євгенія Ласкіна, яка подарувала письменникові сина Олексія (1939). Ласкіна працювала літературним редактором, і саме вона надрукувала в 1960 році безсмертний роман Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита».
Але і ці відносини розійшлися по швах, тому що, незважаючи на народження маленького сина, Костянтин Михайлович занурився з головою в роман з актрисою Валентиною Сєровою. У цьому шлюбі народилася дівчинка Марія (1950). Актриса надихала Симонова на творчість і була його музою. Завдяки їй Костянтин Михайлович випустив у світ кілька творів, наприклад, п'єсу «Парень из нашего города».
На щастя чи на жаль, Валентина Сєрова та Костянтин Симонов розлучилися в 1950 році. Відомо, що колишня дружина письменника померла в 1975-му за нез’ясованих обставин. Літератор надіслав до гробу жінки, з якою прожив 15 років, букет з 58 червоних троянд.
Четвертим і останнім коханням в житті Симонова виявилася мистецтвознавець Лариса Жадова, яка, за словами сучасника, була жорсткою і совісною панянкою. Лариса подарувала чоловікові дівчинку Олександру (1957).
Костянтин Симонов помер у Москві влітку 1978 року. Причиною смерті стала злоякісна пухлина легені. Тіло поета і прозаїка кремували, а його прах (згідно із заповітом) розвіяли над Буйнічским полем - меморіальним комплексом, що знаходиться в місті Могильові.
Через півтора року після смерті письменника над Буйнічским полем розвіяли прах останньої дружини Симонова – Лариси, вона побажала бути поруч з чоловіком. Симонов писав:
«Я не был солдатом, был всего только корреспондентом, однако у меня есть кусочек земли, который мне век не забыть, — поле под Могилёвом, где я впервые в июле 1941 года видел, как наши в течение одного дня подбили и сожгли 39 немецких танков…».