Іван Федорович Драч (1936-2018) – поет, перекладач, кіносценарист, драматург, громадський діяч, що рішуче йшов обраною дорогою.
Дорога І. Драча пролягла крізь романтичні сподівання та катастрофічні буревії епохи. А почалася та дорога у селі Теліжинці на Київщині, коли в золоту осінь, 17 жовтня 1936 року, в родині робітника радгоспу, народився хлопчик, якого нарекли Іваном. Жовто-золота осінь наклала свій поетичний відсвіт на всю подальшу долю поета.
Поетичне чуття довколишнього не одразу привело його до Парнасу. Після закінчення середньої школи (у райцентрі – Тетієві) викладав російську мову та літературу у семирічній школі сусіднього села; працював якийсь час інструктором Тетіївського райкому комсомолу; з 1955 по 1958 рр. – служив у лавах Радянської Армії.
У 1958 році вступив до Київського державного університету, адміністрація якого незабаром «побачила» у виклично налаштованому незалежному зухвальцеві «ворожі настрої» і руками ревних охоронців ідеологічної «чистоти» вижила його зі студентської лави. Тож, завершувати навчання довелося заочно (1962).
Водночас Драч підтвердив свою мистецьку заангажованість дипломом Вищих сценарних курсів у Москві (1964), куди його «заманив» загадковий світ довженківського кіно. Щоправда, не зайвою, а навпаки, корисною виявилася і короткотривала (у проміжку між двома дипломами), робота у редакції газети «Літературна Україна» (1961–1962), конструктивну школу якої пройшла тоді більшість шістдесятників.
З часом Фортуна вже стрімко «мітила» поважними віхами біографію амбітного поета, який кинув їй зухвалий виклик уже однією з перших своїх публікацій у 1961 році в «Літературній Україні» феєричною трагедією «Ніж у сонці». Спричинивши збурення у літературно-мистецькому середовищі, цей твір одразу ж зайняв своє почесне місце в історії української літератури ХХ століття, як факт стрімкого й успішного входження неофіта-шістдесятника в літературу.
Власне, Іван Драч так само стрімко, на високих громадянських регістрах, піднімався на всі щаблі своєї кар’єри: 1987 року він очолив Київську організацію СПУ, у 1989 році – став головою Народного Руху України за перебудову, у 1990-му – народним депутатом незалежної України, з 1991-го – головою ради товариства «Україна – Світ», із серпня 1992-го – головою Української всесвітньої координаційної ради, з листопада 1995-го – головою президії Конгресу української інтелігенції.
Одночасно Іван Драч працював у складі редколегій збірок «Поезія», «Вітчизна», «Сузір’я», «Вітрила»; літературно-художнього та громадсько-політичного збірника «Київ»; журналу «Дніпро». А у період з 1985 по 1989 рр. – був головою редколегії літературно-мистецького збірника «Гроно».
Але все це сходження до успіху почалося саме з вирування суспільних настроїв початку 60-х років минулого століття: із Клубу творчої молоді, мистецьких вечорів за участю найпалкіших прихильників «свіжого слова», що в атмосфері «хрущовської відлиги» відповідало найсміливішим сподіванням на оновлення суспільства та відродження національного духу українства.
І. Драч дотримувався думки, що «по творах письменника можна простежити основну болісну лінію розвитку його творчого духу».
Майже щодва роки виходить нова поетична книжка: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1966), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974, Шевченківська премія), «Київське небо» (1976), «Сонячний фенікс» (1978), «Сонце і слово» (1978) «Американський зошит» (1980), «Шабля і хустина» (1981), «Драматичні поеми» (1982), «Київський оберіг» (1983), «Соняшник» (1985), «Теліжинці» (1985), «Вибрані твори в двох томах» (1986), «Храм сонця» (1988). І далі: «Вогонь з попелу. Поезії (З шістдесятих – у дев’яності)» (1995), «Берло» (2007) – і цей хронометраж переконливо засвідчує стабільну присутність поета на українському літературному полі.
Окрім того, перу І. Драча належать такі книжки: збірник кіноповістей «Іду до тебе» (1970), збірник статей і нотаток «Духовний меч» (1983); написана у співавторстві з С. Кримським та М. Поповичем, біографічна повість «Григорій Сковорода» (1984).
Творчість Івана Драча має глибокі національні коріння – переконання, що українській народ зможе утвердитися на шляху до майбутнього лише за умови збереження й розвитку української мови й національної духовності.
Помер Іван Драч 19 червня 2018 року після тривалої хвороби.
Найвідоміші твори:
"Балада про соняшник", "Етюд про хліб", "Крила", "Балада роду", "Балада ДНК", "Чорнобильська мадонна", "Балада про творчість".
За матеріалом Національної парламентської бібліотеки - "Шістдесятництво: профілі на тлі покоління".