Василь Стефаник — український письменник, майстер експресіоністичної новели.
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (на той момент Австро-Угорщина, тепер Івано-Франківська обл.) в сім'ї заможного селянина.
У 1880-1883 роках навчався в Снятинській міській школі, потім у польській гімназії в Коломиї. Разом із Стефаником у гімназії навчалися: майбутній письменник Лесь Мартович, Іван Семанюк — відомий у літературі під іменем Марко Черемшина. Через участь у «Покутській трійці» — таємному творчому об'єднанні, Стефаник був виключений з Коломийської гімназії. Середню освіту Василь закінчив у гімназії в м. Дрогобичі.
На формування світогляду майбутнього письменника в цей час значний вплив мали ідеї М. Драгоманова, І. Франка та М. Павлика.
Саме тоді Стефаник починає пробувати свої сили в літературі. У співавторстві з Мартовичем були написані два оповідання: «Нечитальник» (1888) та «Лумера» (1889).
Після закінчення гімназії у 1892 році Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за словами письменника, з тією медициною “вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова, спілкується з представниками товариства письменників «Молода Польща».
Стефаник бере активну участь у політичній боротьбі: виступає на селянських мітингах, викриває антинародний характер державних інституцій, за що в 1895 році його заарештовують. Попри те, Василь Стефаник і далі продовжує політичну діяльність, зокрема, 1897 року віддає багато сил передвиборній боротьбі в Галичині, агітуючи за «мужицького посла» І. Франка, стає свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнає переслідувань.
У 1899 році у Чернівцях, з'являється перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка», після якої він «стає знаменитістю». Наступного року у Львові з'являється друга збірка письменника «Камінний Хрест» (1900), а на самому початку 1901 виходить третя книжка — «Дорога».
Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами.
Новела «Камінний хрест» — це своєрідне художнє дослідження душі головного героя Івана Дідуха, котрий прощається із сусідами у зв'язку з виїздом до Америки. Щороку впрягався він поряд з конем і вивозив гній на свою нивку на кам'яному горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали ґрунт, обробляв поле.
Праця зігнула його в дугу, і стали в селі прозивати Івана Переломаним. Сповіді героя про своє життя виняткові. Монологи обертаються насамперед навколо образу горба, на якому Іван Дідух установив на пам'ять селу камінний хрест із вибитими іменами — своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.
У 1903 році Стефаник познайомився з рядом діячів української літератури, в тому числі Михайлом Коцюбинським і Лесею Українкою. У 1904 року Василь Стефаник одружився з дочкою священика, посла Галицького сейму Кирила Гаморака, Ольгою Гаморак.
У 1905 р. виходить в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період його творчості. У тому ж році в Петербурзі з'явився томик його творів українською мовою «Оповідання».
З 1908 й до розвалу Австро-Угорщини (1918) Василь Стефаник був депутатом австрійського парламенту від радикальної партії. Уся його громадсько-культурна діяльність була спрямована на піднесення самосвідомості західноукраїнських земель, відчуття кровної спорідненості з усім українським народом. Ольга Гаморак
З 1910 року разом з дружиною й синами: Семеном, Кирилом, Юрієм, він переїджає до рідного села, у якому прожив до кінця свого життя.
Важким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова війна; воєнне лихоліття збіглося з особистою трагедією: у лютому 1914 р. померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Більше В. Стефаник не одружувався. Попри це, громадську активність не припинив.
У березні 1915 року за хибним доносом Стефаника було заарештовано, проте завдяки клопотанням Марка Черемшини невдовзі звільнено. Якийсь час Стефаник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав другий період своєї творчості (1916—1933).
Події Першої світової війни стали новим імпульсом до творчої діяльності: з 1916 він пише низку новел («Діточа пригода», «Вона — земля», «Марія», «Сини»), в яких порушено гострі проблеми національної долі українців.
Василь Стефаник уважно стежив за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності. Після розпаду Російської імперії він гаряче вітав утворення УНР, очолював урядову делегацію ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв'язку з проголошенням Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу.
У 1919 р. у Києві виходить його книга «Оповідання», у 1924 р. у Харкові з'являється збірка новел «Кленові листки», у 1926 р. — «Земля».
Із середини 20-х років письменник бере безпосередню участь у літературно-мистецьких журналах «Плужанин», «Життя й революція» та інших, друкуючи в них свої нові твори.
Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, радянський уряд оцінив його новаторські здобутки і призначив письменнику в 1928 р. персональну пенсію. Проте Стефаник у 1933 році відмовився від персональної пенсії, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців.
Останні роки життя письменник тяжко хворів. 7 грудня 1936 року помер, похований у рідному селі.
«Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена ...». В.Стефаник.