Так склалося, що в українській літературі ми знаємо двох письменників фактично під одним ім’ям – Григорій Тютюнник, так ще вони були братами. Як вийшло, що їх назвали однаково?
Коли народився старший син (сталося це 23 квітня 1920 року у селі Шилівка на Полтавщині), його планували назвати Георгієм. Уся сім’я дуже раділа, особливо дідусь по маминій лінії. Він зголосився піти у сільраду й зареєструвати документи на дитину, але по дорозі продовжив святкувати, тож поки дійшов, уже забув ім’я. Згадав лише, що воно подібне на Гриця, так хлопця й записали. Помилку в свідоцтві виявили аж тоді, коли Григорію було 15 років і він планував продовжити навчання після школи. Ще до народження дитини батьки розлучилися і його виховувала мама, хоча з батьком він підтримував зв’язок.
Водночас батько Григорія одружився вдруге, з 19-річною дівчиною, яка подарувала йому хлопчика. Назвати дитину, за збігом обставин, вирішили Григорієм. Коли вже стало відомо про помилку в свідоцтві старшого брата, молодший вирішив, щоб його називали Григором.
Григір Тютюнник був молодшим за свого брата на 11 років. Він народився 1931 року теж у Шилівці на Полтавщині. 1937 року Михайла Тютюнника звинуватили у антирадянській агітації за фразу «Колгосп – це ярмо», яку він сказав односельчанам. Чоловіка заарештували та відправили у табори, де він і загинув. Ця подія сильно вплинула на його дітей, зокрема молодшого сина Григора. Йому було лише 6 років. У подальшому він описував цей травматичний досвід у своїх творах, які часто були автобіографічними. У своїх спогадах Григір багато згадував про те, що пам’ятає лише теплу руку батька, яку той клав йому на голову, а також про стосунки з братом.
Після арешту батька, Григора відправили на проживання до дядька Филимона, який проживав у смт Щотове на Луганщині. Там малого віддали в школу в україномовний клас, який проіснував лише тиждень і його закрили нібито через малу кількість дітей. Відтак, він у подальшому навчався у російськомовному класі і перші свої твори та спогади теж писав російською мовою. Коли почалася війна, Григір покинув школу та повернувся до мами у рідне село, оскільки дядько не міг його утримувати. 11-річний юнак два тижні пішки йшов додому, і щоб якось прожити він старцював. Потім ці сцени він описав у повісті «Климко», за яку у 1980 році отримав премію імені Лесі Українки.
Середню освіту молодший Тютюнник отримав у школі в Шилівці, а потім навчався у Зіньківському ремісничому училищі №7, де отримав спеціальність слюсаря 5-го розряду. Вихованцям училища щодня видавали по 700 грамів хліба, які допомогли йому з матір’ю пережити голодні повоєнні часи. Але по завершенню навчання він мав відпрацювати 3 роки на державу на тому об’єкті, куди його відправлять. Григора скерували у Харків на завод імені Малишева, де виготовляли військову техніку. Там він пропрацював деякий час, аж поки не захворів на сухоти і повернувся у Шилівку. За порушення його забрали у колонію, де він відсидів кілька місяців.
Опісля Григір Тютюнник поїхав на Донбас, де працював різноробом у колгоспі. 1951 року пішов у морфлот, служив радистом на Далекому Сході. У той же період почав налагоджувати стосунки зі старшим братом, який переконав його писати твори українською мовою. Відтак, після повернення з армії, Григір вступив у вечірню школу, де отримав атестат, а тоді - у Харківський університет на філологію. Саме там він захопився літературою. Уже випускником університету поїхав до Артемівська (нині – Бахмут), де працював вчителем української мови та літератури аж до 1963 року.
У 1958 році одружився з випускницею філфаку Людмилою Василівною, родом з Полтавщини. Подружжя мало двох дітей – Михайла та Василя.
1961 року Григір Тютюнник приїжджав до Львова на похорон брата. Потім ще раз у 1962, на запрошення Ірини Вільде, у складі делегації письменників. У той період побачила світ перша його робота, прозовий твір «У сутінки» (російською), яку він потім переклав і надалі писав українською. 1966 року випустив друком першу книгу – «Зав’язь», яка стала дуже популярною серед українських письменників, особливо молодшого покоління.
1960 – 1970 роки були для письменника дуже плідними. Тоді він активно працював у Києві та ставав все більш відомим. Григір Тютюнник займався і перекладами, тож радянська влада намагалася привити йому образ дитячого письменника, що його дратувало, оскільки більшість власних творів у нього була на гостросоціальні теми. Автор описував події з реального життя, складні долі людей, особливо селян.
Через це його не любили ні представники режиму, ні керівництво спілки письменників. Дослідники відзначають, що атмосфера у літературному середовищі, а також проблеми з алкоголем, голод у юності та розкуркулення сім’ї негативно вплинули на письменника та спонукали Григора Тютюнника звести рахунки з життям. Його знайшла вдома у ніч на 6 березня 1980 року дружина зі запискою «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть». Похований на Байковому цвинтарі у Києві. 1989 року посмертно отримав Шевченківську премію за «Твори» у двох томах.