10 червня відзначає свій ювілей політичний діяч, журналіст, перекладач та один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників – Василь Миколайович Шкляр. Бібліотека ім.І.О. Купріна підготувала цікаву добірку з частин інтерв'ю письменника різних років, в яких він розповідає про літературу, письменство та свою роботу над книгами.
- А як ви працюєте із зібраним матеріалом?
Деколи інтуїція дає більше, ніж документи. Крім того, я працюю з картами, вивчаю місцевість, яку описую. Знаю, скільки часу і яку відстань треба було на конях перейти. Люди радіють, коли знаходять в романі описання місць, звідки вони родом. Є в романі місце, де Чорного Ворона переслідували, якесь урочище. На карті назви не було, і я хотів назвати якось гарно, по-особливому. Я вирішив, що це має бути балка і назвав її Лисячою. Потім, коли вийшла книжка, я вирішив ще раз проїхатися тими місцями і, переїжджаючи місце, яке описав, побачив вказівник – Лисяча балка. Це до слова про інтуїцію. І таких речей було багато.
- А яку літературу читаєте ви?
Намагаюся, але я дуже повільний читач, я не книгожер. Читаю класичні твори. З молодшого покоління я можу згадати Таню Малярчук, цікава письменниця. Я вважаю, що наша українська література розвивається нормально, можна тільки подивуватися, що вона існує в таких марґінальних умовах. Вважаю, що в нас дуже цікава література – той же Любко Дереш, Жадан. У нас є всякого віку в літературі.
Повне інтерв'ю доступне за посиланням: https://rozmova.wordpress.com/2020/05/11/vasyl-shklyar-23/
- Який є рецепт українського бестселера?
Рецепти давати важко. Коли мене запитують, як писати, я кажу: бери, насамперед, якусь глибоку людську історію. Щоб там була драма, щоб там був конфлікт. І оповідай її так, якби перед тобою сидів найближчий твій товариш, якась рідна людина, і ти з граничною щирістю ведеш цю оповідь. І її ж треба виробити. Письменник – це ж насамперед стиль, це манера. Одну й ту саму історію двоє людей розповідатимуть і ти перед одним рота відкриєш, а біля другого заснеш. Тож треба мати оцю манеру оповіді.
І потім, коли напишеш, треба викинути всі зайві слова. Українська література тривалий час, якщо не споконвіку, хибувала на так звану кучерявість. Любили описи, красивості. Напишеш красиво – і милуєшся. То оте красиве треба викидати в першу чергу, бо то є літературщина. Треба писати строго, чесно, відверто, зворушливо і викидати зайві слова. І коли ти все викинеш і побачиш, що вже нічого не лишилося, тоді починай заново.
Повне інтерв'ю доступне за посиланням: https://rozmova.wordpress.com/2019/09/21/vasyl-shklyar-22/
- Як обираєте теми для творів?
— Понад усе в моїй творчості — інтерес читача, якого дуже люблю й сприймаю як співавтора. Найбільш близька тема творів для мене — історичні романи. Вони найпотрібніші, найзапитуваніші серед українців. Особливо тих, хто не знав своєї історії, читав її в перекрученні наших ворогів. Нас весь час налаштовують, що УПА по-різному можуть сприймати в різних регіонах України. У мене під час репрезентацій книжок такої тематики жодних конфліктів ні на сході, ні на півдні країни не виникало. Навпаки, люди кажуть: «Саме завдяки вашим книжкам я став таким, яким є нині» або «Прочитавши «Чорного Ворона», перейшов на українську мову». Для мене як автора такі слова надзвичайно цінні.
Повне інтерв'ю доступне за посиланням: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/pismennik-vasil-shklyar-kozhen-mij-tvir-pobudovani/
- У 2002 році ви перемогли в «Коронації слова» романом «Елементал». Як ставитеся до різних творчих конкурсів?
Мені поталанило, хоча ніколи не писав під конкурси. Перед «Елементалом» була перемога мого роману «Ключ» на конкурсі «Золотий Бабай», до якого теж був причетний Юрій Логуш. Видавали «Елементал» кілька разів, але він не мав такого розголосу, як «Чорний Ворон». Маркетологи запропонували змінити назву. Я поміняв на «Самотній вовк». Видання отримало друге дихання. У мене навіть придбали права на екранізацію, яка почнеться наступного року. Отож чекатиму на дві кінопрем’єри.
Конкурси мають значення як стимул для автора, адже його твір прочитають експерти. Дуже вчасно Логуші почали «Коронацію» (Тетяна і Юрій Логуші — подружжя меценатів, співзасновники міжнародного конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова». — Ред.). Деякі письменники скептично ставляться до конкурсів, бо багато низькопробних рукописів, але великі дерева народжуються у підліску, має бути масова література. Починаючи з 2000х років, у мене не було проблем з виданням творів, вибирав кращі пропозиції. Зараз підписую контракт, коли роман ще не написаний. Я живу з літературної праці — гонорарів, роялті, бо є хітові книжки, контракти з кіно. Все чітко і прозоро.
Повне інтерв'ю доступне за посиланням: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/vasil-shklyar-u-nas-ne-zminyuyutsya-lyudi-treba-oc/
- У літературі ви дебютували книжкою «Перший сніг» майже сорок років тому. Як оцінюєте її у 2016-му?
Мою першу повість тоді дуже «відредагували», бо вона, як на ті часи, була занадто еротична і не мала, як казали тодішні ідеологи від літератури, прикмет нашої звитяжної сучасності. Шкодую, що не зберіг рукопису. Можливо, тепер навіть перевидав би її. Мої романи, які вийшли в Союзі, — «Тінь сови», «Ностальгія» — нині перевидані й теж мають свого читача. «Тінню сови» навіть зацікавилися закордонні видавці.
- Побутує думка, що письменники — переважно самітники, уникають компаній. Хто входить до кола ваших творчих друзів і яка їхня роль у вашому творчому житті?
Так, завжди кажу, що у своїй творчості письменник — це самотній вовк. Але креативне середовище для нього теж багато важить. Воно допомагає тримати планку. На жаль, у нас таких літературних солідарних середовищ не знаю. Мабуть, у мене більше друзів поза літературою. Хоч є письменники, з якими рідко зуст?річаюся, але постійно відчуваю їхню присутність у «своєму колі». Це теж важливо — відчувати чиєсь плече на відстані. Без зайвих зізнань і освідчень.
Повне інтерв'ю доступне за посиланням: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/pismennik-vasil-shklyarchornij-voron-pereletiv-oke/
- Чи любите ви перечитувати власні книжки? Чи, відпустивши їх у вільне плавання, більше до них не повертаєтеся?
Ні, ніколи не перечитую. Я їх добре пам’ятаю. Можу дещо читати на пам’ять, особливо з “Чорного Ворона”. Іноді, як щось найде, бува, візьму якийсь роман, розгорну навмання і перегляну абзац. “Гм… — скажу собі під ніс. — Може бути”.
- Василь Миколайович, чи доводилося вам себе в чомусь ламати в творчості, йти на компроміс із самим собою, аби бути актуальним, щоб бути в тренді?
Якщо говорити лише про художні твори, то ні. Потреби у компромісах ніколи не виникало. Моє щастя у тому, що найбільшу втіху мені приносить робота, яку я роблю без принуки.
- Чим для вас є “висока література”?
Я літературу поділяю на цікаву і нудну. Термін “висока” придумали ті, хто хотів би виправдати аморфність художнього мислення яловими медитаціями. Існує ще термін “масова література”, яка начебто нижче стоїть за “високу”. Але наймасовіший письменник у нас Шевченко.
- Василю Миколайовичу, який із ваших творів народжувався найдовше і найтяжче, й чому? Чи є такі, що зараз лежать у шухляді, очікуючи свого часу?
“Чорний Ворон”. Цей роман я писав тринадцять років. Ну, не щодня сідав і писав. Багато працював з документальними джерелами, з архівними матеріалами. Це була тема, яку не можна було розвивати на рівні фантазії. Не скажу, що працювалося тяжко. Робота приносила мені надзвичайну творчу насолоду. Коли поставив останню крапку, сказав собі: “Молодець. Ти це зробив”.
У шухляді нічого не маю. Видавці б не дозволили. Маю лише в комп’ютері майже завершений новий роман “Троща”.
Повне інтерв'ю доступне за посиланням: https://rozmova.wordpress.com/2018/02/28/vasyl-shklyar-16/
Біографічна довідка. Народився на Черкащині 10 червня 1951 року, навчався в Київському Університеті на філологічному факультеті, згодом — в Єреванському університеті. Після навчання працював журналістом і написав перші збірки оповідань.
Бував в «гарячих точках» як журналіст, згодом опише цей період в романі Елементал.
В 2011 році Василю Шкляру присуджено премію імені Тараса Шевченка за роман «Залишенець. Чорний Ворон». Але автор відмовився від отримання нагороди, як знак протесту проти політичного режиму.
Автор романів: Ключ (1999), Елементал (2001), Кров кажана (2003), Залишенець. Чорний Ворон (2009), Маруся (2014), Чорне сонце (2015), Троща (2017) та ін.
Пише також і книжки для дітей: Песик Гав, соловейко, джміль і два голуби, Помста Баби Яги та інші.
Comments